.jpg)
.jpg)
_2_edited.png)
Таким був початок…
1761 – 1934 роки
Храм святителя Миколая Чудотворця – найдавніший православний храм на території Кривого Рогу. Саме його будівництво в 1761 році, засвідчило формування міста як поселення. На жаль, недовгим було життя храму. Під час російсько-турецької війни (1768-1774 рр.) орда Кримського хана взимку 1768-1769 рр. спалила церкву.
Та вже у 1785 р. була збудована нова дерев’яна церква. Першим священиком був ієрей Миколай Репчинський, 1755 року народження. У 1798 році церковний приход очолив 34-річний протоієрей Афанасій Козачинський. У цьому ж році для храму було відведено 30-ть десятин орної і 3-ри десятини сінокісної землі. Її обробляли парафіяни і весь врожай слугував для благоустрою церкви.
З 1801 року настоятелем був ієрей Захарій Ємчицький, 1769 року народження, який походив з родини священика, також був другий клірик – ієрей Василь Соколовський. Приход нараховував 905 чоловіків і 718 жінок. У 1807 році протоієрей Ємчицький став благочинним Широківського благочиння залишаючись настоятелем Свято – Миколаївського храму м. Кривого Рогу. У 1811 році –другим священиком служив Григорій Іваниця, третім – Герасим Заєнчковський. Склад причту не змінювався до 1822 року.
З роками дерев’яна церква почала руйнуватися тому було прийнято рішення збудувати поряд з дерев’яною цегляну церкву. У 1861 році Кривий Ріг отримав статус містечка. У цей же період починається підготовка до будівництва нового кам’яного храму. Велику суму коштів на його будівництво пожертвував учений, археолог, «криворізький Колумб» - О.М.Поль. Значні грошові кошти були зібрані й місцевою общиною.
22 травня 1863 року відбулося урочисте освячення православної обителі – День принесення чесних мощей святителя Миколая.
Будівля була хрестово-купольною, з коротким перекриттям і одноярусною дзвіницею над притвором. Висота дзвіниці з хрестом досягала 30 м, бані купола – 28 м, довжина храму – близько 30 м. Інтер’єр, за спогадами місцевих старожилів, був пишним, весь іконостас – позолоченим. Головною святинею церкви була чудотворна храмова ікона святителя Миколая, прикрашена срібним окладом і дорогоцінним камінням.
В 1871 р. дерев’яний храм розібрали за непотрібності. Станом на 1885 рік при храмі було 141 десятин землі. У 1989 році для настоятеля було збудовано будинок, який зберігся до наших днів. У 1885 році приход нараховував по Кривому Рогу – 1648 чоловіків і 1635 жінок. До церкви були приписані села: Новий Кривий Ріг, Іванівка (Салтиківка), Новодмитрівка (Карпівка), Анновка, Гданцівка, Мотронівка. Усього в приході нараховувалося 2258 чоловіків і 2213 жінок.
МИКОЛАЇВСЬКИЙ ХРАМ – ЦЕНТР ПРАВОСЛАВНОГО ЖИТТЯ МІСТА
Знаменна подія у житті храму відбулася в 1884 році – приход очолив отець Іоанн Бабура. Він народився 18 квітня 1848 року в родині диякона. Перші навички служіння в храмі набув під керівництвом свого батька. Початкову освіту отримав удома і вже в юнацькому віці продовжив свою освіту в Херсонській духовній семінарії, яку закінчив у 1869 році. Після цього Іоанн одружився і прийняв священний сан.
У березні 1884 року був нагороджений скуфією. Був настоятелем Предтеченського храму (на честь святого Іоанна Хрестителя) у селі Іванівка Херсонського повіту. 7 травня 1884 року священик за власним проханням був призначений настоятелем Миколаївської церкви Кривого Рогу. З цього часу усе його життя пов’язане з нашим містом. За часів, коли Іоанн був настоятелем, відбулася пам’ятна подія в історії краю. Кривий Ріг і Миколаївську церкву відвідав Преосвященний Ніканор (Бровкович) єпископ Херсонський і Одеський (на той час Кривий Ріг входив до складу Херсонської єпархії). Тут він перебував з 14 по 19 травня 1886 року, здійснюючи архієрейські богослужіння і знайомлячись з місцевим церковним і громадським життям. Слід зауважити, що це був чи не найперший візит архієрея на криворізьку землю.
Як настоятелю єдиного православного храму в містечку, отцю Іоанну належала провідна роль в ініціативі відкриття нових приходів у місті, зокрема Покровської церкви на Карнаватці (1888 р.) і Різдвяно-Богородицького молитовного дому (1886 р.). Цю ініціативу настоятеля підтримав особисто владика Ніканор під час свого архіпастирського візиту. Зусиллями священика восени 1887 року при Миколаївській церкві було відкрито школу. Він робив усе необхідне для того, щоб рівень навчально-виховного процесу у школі був високим. Цього вдалося досягти повною мірою. У 1895 році відзначалося, що церковно-приходська школа належить до числа найбільш впорядкованих за навчальними та виховними показниками. Зокрема вона стала однією з небагатьох у Херсонській єпархії з найбільш правильно поставленим хоровим співом її вихованців. Священик не тільки керував школою, а й викладав Закон Божий.
У 1887 році Іоанн Бабура вже постає перед нами у якості благочинного Широківського округу. Станом на 1888 рік до юрисдикції отця Іоанна належали 17 православних храмів Херсонського повіту. Як благочинний він наглядав за порядком у церквах округу, належним здійсненням в них богослужінь.
До обов’язків благочинного належало опікування позаштатними священно-церковнослужителями, а також вдовами та сиротами духовенства. У Широківському окрузі сімей, які отримували грошову допомогу, було 10. На їх потреби у 1891 році по благочинству було зібрано 370 карбованців.
Величезна працездатність, безмежна відданість своїй справі, колосальні фізичні навантаження не минулися безслідно для його здоров’я. 21 лютого 1896 року на 49-му році життя відійшов у вічність вірний слуга Господа. На траурній поминальній панахиді були присутні тисячі парафіян і велика кількість священнослужителів з усієї Херсонської єпархії. Люди прощалися зі своїм пастерем, не приховуючи сліз великої скорботи і непоправної втрати. Поховали отця Іоанна на церковному цвинтарі, яке розташовувалося поряд з будівлею Миколаївського храму.
Після смерті отця Іоанна новим настоятелем церкви у 1898 р. було призначено ієрея Автонома Лебедева, який до цього очолював приход Свято-Покровського храму на Карнаватці. Уже в 1903 році, враховуючи його великі заслуги і авторитет, отця Автонома було обрано благочинним Широківського округу.
Разом з ним другим священиком служив отець Василь Панкеєв (з кінця 1893 року). А у 1904 році він стане настоятелем нового прекрасного храму Вознесіння Господнього, який знаходився на однойменній вулиці (зараз вулиця Воровського).
На початку ХХ ст. значно зросла кількість прихожан Миколаївського храму. У 1902 році нараховувалося 3613 чоловіків і 3776 жінок. При церкві значилося 76 десятин землі. Причт: 2 священики, 1 диякон, 2 псаломщики. Діяло дві церковно-приходські школи, однією з яких завідував священик Автоном Лебедев. Її було визнано найкращою в Херсонській Єпархії. У 1914 році отець Автоном отримав сан митрофорного протоієрея.
У якості благочинного він проводив значну роботу по зміцненню устоїв православної віри, організації церковно-приходських шкіл, наданню великої допомоги священнослужителям округу.
Разом з настоятелем Покровської церкви Діодором Якубовичем викладав Закон Божий у Криворізькому комерційному училищі за запрошенням його директора В.Г.Морачевського.
Протоієрей Автоном Лебедев очолював приход Миколаївської церкви до кінця 1917 року. У страшні роки Жовтневої революції та братовбивчої громадянської війни втрачаються сліди служителя вівтаря Господнього. Як склалася його доля у богоборчий період, чи вижив він у роки лихоліть залишається тільки розмірковувати. Настоятель Свято-Покровського і Миколаївського храмів, який зробив багато добрих справ, служив вірою і правдою Великому Господу, протоієрей отець Автоном назавжди залишиться у пам’яті парафіян.
СЛУЖІННЯ ЄПИСКОПА ОНУФРИЯ
1922 рік в історії Свято-Миколаївської православної обителі важливий двома знаменними подіями. Цього року войовничі безбожники, виконуючи наказ Ульянова (Леніна), почали жахливу за своїми масштабами і страшну за блюзнірством і жорстокістю кампанію по розоренню храмів православної церкви. Жоден з більшовицьких лідерів не думав надавати реальну допомогу голодуючим Поволжя. Церковні цінності були потрібні для повернення боргів по фінансуванню Заходом Жовтневої революції. Надання підтримки так званому міжнародному революційному руху і мали за мету знищити храми і обителі святої Русі.
У країні розпочався справжній антирелігійний терор. Всіляко таврували священиків як ворогів народу, виселяли їх з церковних приміщень, переслідували, цькували. Але це ще було не все. Повсюдно починався процес повного пограбування святинь. Брудні руки безбожників виносили з храмів старовинні ікони в позолочених і срібних окладах, хрести, кадила та інші предмети церковного богослужіння. Палали вогнища з ікон, Євангелій, старовинних церковних книг. Воістину жахливе, шокуюче видовище. Не минула ця доля і Миколаївський храм.
Зокрема, були реквізовані знаменита ікона святителя Миколи Чудотворця в срібному окладі і багато інших церковних цінностей. І ось у цей трагічний для православних час ієромонах, майбутній священномученик, перший єпископ Криворізький Онуфрій (Гагалюк) був призначений настоятелем Миколаївської церкви з введенням до сану архімандрита. Багатостраждальна криворізька паства отримала свого істинного пастиря. Тисячі віруючих, незважаючи на заборони влади, йшли до храму на богослужіння, які проводив архімандрит Онуфрій. Його одразу ж полюбили парафіяни. Він став для них незаперечним і шанованим авторитетом.
У серпня 1922 року в Києві відбувся Собор православних архієреїв, яким було обрано архімандрита Онуфрія кандидатом в єпископа для Херсонсько-Одеської єпархії. 4 лютого 1923 року екзарх України митрополит Михайло (Єрмаков) і єпископ Дмитро (Вербицький) хіротонісували отця Онуфрія в єпископа Єлисаветградського, вікарія Одеської єпархії. Хіротонія відбулася в Києві.
Влітку 1922 року за ініціативи влади утворилося ворожий до православ’я рух так званих обновленців. Вони прагнули зруйнувати православну церкву, примусити її служити більшовицькій владі. Владика Онуфрій рішуче й сміливо став на захист церкви та на захист святійшого патріархату Тихона. Він скрізь викривав обновленців і вів із ними непримириму боротьбу. Наслідком цього став арешт православного архієрея у березні 1923 року. Його ув’язнили спочатку у тюрмі Кривого Рогу, а згодом депортували до Одеси.
Перебуваючи в ув’язненні, єпископ Онуфрій писав: «Мені не зроблено ані найменшої поблажливості з огляду на мій високий сан. Мене водили вулицями пішки під конвоєм, їздив я і в етапному вагоні потяга за гратами. Сидів серед крадіїв і вбивць. І ця атмосфера не тільки не обурювала мене, а навіть зворушувала. Я згадував свої гріхи, свідомі і несвідомі, і радів, що Господь дав мені пити чашу страждань за мої гріхи. Я з любов’ю згадую тягарі в’язничного життя. Звичайно, це тому, що Господь, який втішає серця своїх рабів, був зі мною».
15 травня 1923 року єпископа Онуфрія було визволено з Одеської тюрми, але з нього взято підписку, що він виїде за межі Одеської області. У доповіді патріарху Тихону єпископ писав: «Я обрав місцем проживання м. Кривий Ріг, де був настоятелем головної церкви на честь святого Миколая, у сані архімандрита до призначення мене єпископом Єлисаветградським». У м. Кривому Розі після Одеської в’язниці деякий час Владика відпочивав, але невдовзі почав боротьбу з ВЦУ. Служіння єпископа в нашому місті стало справжньою перемогою православ’я. Його богослужіння збирали молебників різного віку: від глибоких стариків до підлітків. Храм завжди був заповнений віруючими. Багато людей приїжджали з сусідніх сіл і простоювали довгі служби. Молодь під час служб забувала про всі розваги – кіно і танці. Багатьох це захистило надалі від розпусного проповідування безбожжя.
16 жовтня 1923 року владику Онуфрія знову було заарештовано в Кривому Розі. Підставою для арешту слугувало його послання до пастви, у якому Архіпастир застерігав віруючих від навернення в обновленство. Послання було розцінене як антирадянське і владику було направлено до Єлисаветградської, а потім до Харківської тюрми.
Коли звістка про направлення єпископа до Харкова дійшла до віруючих, народ кинувся на станцію. Однак на перон влада не пустила нікого. Тоді люди обступили залізничний насип і стали вздовж колій. Владика стояв біля вікна за гратами і благословляв свою паству. Гучний плач злився у єдиний крик.
ГОНІННЯ НА ХРАМ. РУЙНУВАННЯ.
У 1923 р. влада розпочала кампанію по перейменуванню вулиць міста. Головного удару зазнали ті вулиці, назви яких були пов’язані з релігією і церквою. На початку 1924 року Різдвяно-Богородицька стала Українською, Церковна – Калиниченка, Йорданська – Першотравневою, Покровська – Шевченка, Вознесенська – Воровського, Синагогальна – Каунаською, а вулиця Миколаївська отримала ім’я головного безбожника країни – Леніна.
У цей гіркий час осиротіла після арешту владики Онуфрія паства Свято-Миколаївської церкви масово відвідувала рідний храм з молитвами і покаянням. Навіть за офіційними, значно заниженими даними, 18 грудня 1924 року новий Статут обителі декларував понад 1000 парафіян. Більше було тільки у церкві Вознесіння Господа – 1225 осіб, і в Покровському храмі на Карнаватці – 1200 віруючих.
Протоієрей Микола Торський з дореволюційною духовною освітою став новим настоятелем Миколаївської церкви після закриття Вознесенського храму, який він очолював. Незважаючи на травлю і погрози, дзвонили дзвони храму, проголошуючи на всю округу – живе і діє храм!
У 1929 році міська влада на виконання директиви Центру взяла курс на повне закриття і знищення православних храмів.
У жовтня 1929 року міська газета «Червоний гірник» почала масову антирелігійну кампанію. Публікувалися статті про необхідність передавання Миколаївського собору для дитячого клубу. На початку 1930 року було зібрано близько 4000 підписів. 29 листопада 1930 року за ініціативи міської влади по передаванню будівлі храму для клубу було зібрано вже близько 13000 підписів активістів.
Паралельно з цим було розгорнуто кампанію з демонтажу церковних дзвонів. Зокрема, станом на 1 листопада 1930 року за цей «заклик» під тиском і погрозами було отримано близько 20 тисяч підписів. 9 серпня 1930 року «Червоний гірник» знову опублікував статтю «Віддайте Миколаївський собор дітям». Войовничий безбожник Микола Олійник вправлявся у блюзнірських висловлюваннях: «Дзвони бевкають обридливо і довго. Вимагаємо задовольнити прохання трудящих: «Церкву – відібрати. Дзвони на індустріалізацію!»
А 5 грудня 1930 року на сторінках газети вже в ультимативній формі вимагали зняти дзвони не лише зі Свято-Миколаївського Собору, але й з усіх церков Кривого Рогу. Звертає на себе увагу агресивність тону авторів атеїстичних статей, їх повна зневага до почуттів віруючих.
Рішуче й сміливо став на захист православних обителей другий єпископ Криворізький Порфирій. Але його голос, який знайшов гарячий відгук у серцях тисяч віруючих, не був почутий владою. Це й зрозуміло. Адже влада взяла курс на закриття й руйнування храмів. В середині грудня 1930 року тисячі парафіян на чолі з настоятелем отцем Миколою Торським стали свідками акту вандалізму і безбожництва – у Миколаївському храмі забирали дзвони, які проголошували службу Божу, що правилася у церкві.
Після варварського знищення дзвонів зневажений, зранений Миколаївський собор ще був живим. Не настала його смертна година, хоча й була близькою. Люди, приховуючись, розповідали, як Господь покарав смертю одного з активістів, який знімав знаменитий стопудовий дзвін роботи Франца Скопинського з величної дзвіниці церкви Вознесіння Господнього. Отець Миколай Торський і отець Олександр Заєнчевський разом з церковним причтом продовжували служіння Боже в частково зруйнованому храмі. Парафіяни ще не втрачали надію, молилися. Священиків постійно залякували, тероризували, примушували зректися сану й віри. Але вони трималися непохитно. Хворий, перетерпів стільки горя і переслідувань, отець Микола знаходив розраду в молитві і вірив у торжество православ’я. А коли фізичні сили залишили священика, то парафіянка Л.Бохан лікувала й доглядала його. Після смерті отця Миколи Торського вона з іншими вдячними парафіянами поховала його на старому цвинтарі, розташованому неподалік від її будинку. А коли міська влада знесла кладовище, щоб збудувати на його місці дев’ятиповерховий будинок, Людмила Леонідівна Бохан перенесла прах священика на цвинтар Зеленого Гаю.
На початку 1933 року страшна новина пронеслася над містом. Міська влада прийняла рішення не лише закрити храм, але й знищити його. Горю прихожан не було меж. З надією і вірою ходили вони до напівзруйнованої святині. А тим часом робітники «Криворіжсталі» готувалися до підривання собору. Невдовзі все навкруги оглушив потужний вибух. А коли розсіялися хмари пилу, всі побачили майже незачеплений храм. Тільки штукатурка осипалася і зморшки тріщин розрізали стіни. А Свято-Миколаївська церква стояла непереможеною. Однак войовничі безбожники не відмовилися від своїх планів.
І в лютому-березні 1934 року багатостраждальний храм, який уособлював непереможену Православну церкву, робітники «Криворіжсталі» і студенти Гірничорудного інституту в межах «комуністичних суботників» розібрали буквально цеглина за цеглиною церковну будівлю. Трагічною була і доля ікон, які знаходилися в храмі. За деякими відомостями їх скинули до однієї зі старих шахт працівники НКВС. Навіть монголо-татари, які завоювали Русь у ХІІІ столітті, помилували Софіївський собор та інші православні святині!
Разом з Миколаївським собором було зруйновано і розташований поряд церковний цвинтар. Назавжди було втрачено могили священика Іоанна Бабури, священномученика Михайла Пухальського і багатьох священноцерковнослужителів Криворіжжя, які спочивали на цих землях.
На місці головного Собору влада міста планувала збудувати 12-поверховий Будинок Рад. Господь не дав здійснитися цьому задуму. Замість величезної будівлі на вівтарній частині храму спорудили пам’ятник переслідувачу православ’я – Леніну. А в середині 60-х років побудували будівлю районного комітету партії. У 1991 році, коли розпався Радянський Союз, будівлю було передано школі мистецтв.
До початку 30-х років антирелігійна кампанія у Кривому Розі призвела до повного закриття й руйнування храмів. До 1934 року було зруйновано, крім Миколаївського Собору, перлину православної архітектури – Вознесенську церкву, а також Олександро-Невську (Довгинцеве), Архистратига Михайла (Веселі Терни), Сергієвську (колишній рудник Колачевського).
До початку Велико Вітчизняної війни у місті не залишалося жодної діючої православної церкви.
ВІДРОДЖЕННЯ
Минуло багато років. Наші діди й батьки пережили біль і гіркоту втрати православних духовних святинь. Люди поступово очищувалися від стравних гріхів. Усвідомлювали животворящу і милосердну роль святої церкви нашої. Ми ніколи не забудемо втрату тих величних храмів, які було знищено войовничими безбожниками. Особливий біль відчуваєш, коли відвідуєш колишню церковну територію, де колись височів головний храм міста – Миколаївський Собор.
Всемилосердний Господь явив святу волю – у 1996 році було утворено самостійну Криворізьку єпархію, єпархіальне управління якої знаходилося в приміщенні парафіяльної школи. Поряд зі зруйнованим храмом було відкрито інший (переоблаштований) храм святителя Миколая. Небесний покровитель нашого міста не забарився явити свою прихильність до нашого міста – у 2012 році місту було подаровано частину святих мощей святителя Миколая. Повернулася на своє історичне місце і чудотворна ікона святителя Миколи, яку подарував намісник Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври Митрополит Павел. Кожен день біля цих великих християнських святинь жевріє лампада віри і надії оновлених криворіжців про своє місто, про мир на своїй благословенній землі, про добре виховання своїх дітей у страху Божому і шануванні своїх святинь.
